Соціально-економічні проблеми земельної реформи на етапі становлення земельного ринку

Семикопенко О.Л., Мишкевич О.К. - студенти 4 курсу БГМФ
Ігнатенко М.Г. - професор кафедри екології
Малєєв В.О. - доцент кафедри екології

Реалії соціально-економічного становища  в державі свідчать про доцільність корегування парадигми  земельної реформи, особливо щодо цільових установ.

Неоднозначність розуміння цілей реформи та й реальна ситуація, в якій ми знаходимося свідчить про те, що все не так очевидно як здавалося багатьом з нас на початку перетворень.  На думку Саблука П.Т. (2002) аграрна реформа здійснюється в умовах функціонування переважно викривлених попередньою системою економічних законів. Нам потрібно на підставі оцінок історичного досвіду, практики зарубіжних країн, розробити пропозицію щодо сільського господарства відповідно до світових тенденцій в інтересах селянства, держави і суспільства в цілому.

У нинішній аграрній політиці багато суперечностей і непослідовностей.

Головною метою земельної реформи повинно стати не тільки і не стільки створення ефективної аграрної сфери, скільки побудова господарства особливого типу, що забезпечує сприятливе середовища для розширення, відтворення саме українського народу і його особливої культури. Розвиваючи цю думку ми вважаємо, що приоритетними напрямками земельної реформи є:

• вирішення продовольчої проблеми, тобто забезпечення населення країни якісними продуктами харчування;
• формування середнього класу на селі;
• розробка та  запровадження принципово нових сучасних інноваційних моделей науково-технологічного розвитку агропромислового виробництва;
• вихід на міжнародний рівень, щодо торгівлі продукцією АПК;
• значне покрашення соціально-економічних  умов життя на селі.

Серед найважливіших питань земельної реформи є: власність на землю, купівля-продаж землі, ціна і плата за землю.

Питання про власність на землю є одним  першорядних. Форма власності на землю як базис національного багатства, значною мірою визначає соціально-економічну природу аграрного сектора. Тому підходи до вирішення та питання про власність на землю обумовлені насамперед політичними та економічними інтересами різних верств населення.

Необхідно подолати догматизм у становленні різних форм господарювання, вірогідну конфронтацію між ними. Це головне питання аграрної політики.

Сучасна практика розвинутих країн виробила такі форми земельних відносин за якими відсутній прямий зв’язок між приватною власністю на землю і приватновласницькою підприємницькою діяльністю, між приватною власністю і вільною купівлею-продажем.

Світовий досвід свідчить, що непохитної переваги не має жодна з форм власності на землю - ні приватна ні державна.

Звичайно, прихильники приватної власності на землю наводять приклад ефективного використання землі в США, але відомо, що 40 % землі в США щорічно перебуває в орендних відносинах. Крім цього, помилково вбачити причину успіху сільського господарства США тільки  в приватній власності, ігноруючи фактори інтенсифікації.

Також треба визначити, що під егідою США здійснено низьку програм: виділені асигнування на наукові дослідження; підготовлено спеціалістів для навчання  фермерів. Держава контролює, щоб фермерські землі переходили з рук в руки не просто в наслідок вільної купівлі-продажу, а з обов’язковим додержанням певних умов здійснення таких операцій.

Повертаючись до проблеми приватизації власності на землю в Україні треба наголосити на основний принцип перехідного періоду: обмеженість розміру земельної ділянки, що передається у приватну власність і заборона використання найманої праці для фермерських господарств.

Подальший розвиток капіталізму на селі буде супроводжуватись суттєвим зменшенням частки сільського населення. Частина сільського населення буде утворювати для промислового  і торгівельного капіталу додаткову робочу силу. В той же час відомо, що ситуація в Україні, щодо безробіття вже є напруженою. Тому Уряд  країни, місцеві органи влади повинні передбачити заходи щодо вирішення проблеми безробіття.
Іншою проблемою становлення ринкових відносин на селі є: на наш погляд, проблема співвідношення особистих підсобних господарств. На нашу думку, створення дрібних сільськогосподарських підприємств не може вважатися стратегічним напрямом формування в Україні сільського господарства ринкового типу. Особливо це стосується південного регіону України. Тому ми пропонуємо концепцію двох векторів розвитку АПК України.

Ще однією актуальною проблемою є практична    невизначеність, грошової оцінки земель. У світовий  практиці ціна на землю визначається на основі трьох підходів: за даними земельного ринку, за рівнем доходності, за витратністю. При цьому: бонітування розглядається як найбільш ціна інформація про землю, що відображає її  основну виробничу властивість - продуктивність.  Ціна землі, що визначена Кабінетом Міністрів України становить біля двох тисяч умовних одиниць за гектар. В той же час академік Дорогунцов С.І. вважає, що вартість одного гектара угідь в Україні складає 20,5 тисяч умовних одиниць. На думку професора Ігнатенко розрахунок вартості одного гектара ріллі більш доцільно здійснювати на підставі розміру вікового  прибутку, який буде отримано при сільськогосподарському використанні даного типу земель.

Повертаючись до основної складової капіталу - людської праці, треба не забути про саму людину. На жаль, досить часто ми спостерігаємо на теренах України так звану “азіатську” форму капіталізації, що проявляється в дуже низький заробітній  платні та використання застарілих технологій вирощування  сільськогосподарських  культур. Залишається вельми актуальною і соціальна проблема підвищення рівня культури і освіти робочої сили на селі.

І останнє. Як відомо, Україна і український етнос історично щільно пов’язані із землею. Структура населення і структура його розселення є категорією якості. Поки що в планах розвитку села  упор робиться на матеріальне виробництво. Тому потребується розробка системи наукових і планових показників удосконалення образу життя людей на селі; виявлення закономірностей формування середньо класу в сільському господарстві; застосування комплексу  заходів щодо вирішення проблем безробіття, що є фундаментальним завданням не лише державних органів, управлінських структур, але й української науки.